Казка про халіфа-лелеку

дного спекотного дня халіф після обіду відпочивав у саду. Міністри знали, що саме в цей час володар у гарному гуморі й може обдарувати кожного своєю ласкою. Тому кмітливий радник, не зволікаючи, завітав до повелителя.

– Чому такий замислений? – поцікавився правитель.

Чоловік низько вклонився й нерішуче промовив:

–Перед палацом стоїть торговець із чудовим товаром. Шкода, що не маю грошей.

Халіф вирішив розрадити міністра й наказав негайно покликати торговця. Товар у нього дійсно був неймовірний. Прискіпливо оглянувши всі речі, володарпридбав для дружини радника розкішний гребінь. А потім запитав у продавця, чи немає в нього ще чогось цікавого. Торговець простягнув табакерку з дивним чорним порошком і папірець, де було написано незрозумілою мовою.

Правитель давно збирав дивні дрібнички, тому охоче купив товар.

–О наймогутніший, – схилив голову міністр, – за містом мешкає вчений, на ім’я Селім, який знає багато мов. Можливо, він стане в нагоді.

Невдовзі слуги привели мудреця.

–Кажуть, ти дуже освічений, – звернувся до чоловіка володар. – Спробуй це прочитати.

Селім уважно поглянув на аркуш:

–Слово честі, що написано по-латині!

І почав перекладати:

–«Хто понюхає порошок із табакерки й вигукне «мутабор», той миттю перетвориться на будь-якого звіра чи птаха та розумітиме мову всіх істот. Аби знову стати людиною, необхідно повторити те саме слово та тричі вклонитися на схід. Якщо ж необачно розсміятися, таємна назва вилетить із голови, тож можна назавжди залишитися твариною».

Повелитель неймовірно зрадів і, звелівши ніколи й нікому не видавати таємниці, щедро обдарував мудреця.

Наступного дня правитель із радником гуляли коло ставка, де помітили двох лелек.

– О найрозумніший, – прошепотів міністр, – мабуть, пернаті розмовляють про щось цікаве. Чи не перетворитися й нам на крилатих?

–Чому б і ні? – погодився допитливий халіф.

Володар дістав табакерку, понюхав і, віддавши раднику, вигукнув: «Мутабор!»

За хвилину людські ноги стали пташиними, з рук виросли крила, шиї видовжились, а шкіра вкрилася пір’ям. Супутники почули таку розмову:

– Маю честь привітати Вас, пані Довгоніжко. Чому так рано вийшли на прогулянку?

– Доброго здоров’я, високоповажний Довгоносе! Сьогодні до мене завітають гості, яких розважатиму танцями. Тож необхідно провести маленьку репетицію.

Лелека ґраційно крокувала навколо приятеля. Халіф і міністр здивовано стежили за пташкою з очерету, але коли вона почала кумедно притоптувати ногами, не стримались і зареготали.

– Ой лишенько! – заголосив радник і нагадав повелителю, що не можна було сміятися.

– Що ж ми накоїли?! – похнюпився правитель. – Невже назавжди залишимося крилатими? Чи не згадаєш те чудернацьке слово? Зовсім вилетіло з голови.

– Необхідно тричі вклонитися на схід і промовити: «Му.., му.., му...».

Як не намагалися пригадати магічне слово, але, на жаль, усе безрезультатно.

У марних спробах минуло декілька днів. Єдиною втіхою для бідолах було вміння літати. Лелека-халіф і лелека-міністр щодня поверталися до столиці, сідали на дах і мовчки стежили за всім, що відбувалося в місті.

За тиждень крилаті побачили величезний натовп, який рухався головною вулицею під грім барабанів. Мешканці вітали нового правителя. Володар упізнав у нахабі сина могутнього мага Кошнура.

– Тепер здогадуюся, ким ми заворожені, – обурився повелитель. – Необхідно вирушати на пошуки чаклунки, яка розвіє чари негідника.

Не гаючи часу, пернаті здійнялися в небо. Та оскільки ще не звикли до довгих перельотів, швидко стомились. Угледівши неподалік напівзруйнований палац, мандрівники вирішили там перепочити.

Спустившись на землю, крилаті почули тихий плач. Халіф стрімголов помчав на допомогу, й супутник ледве встигав за ним. Темними коридорами володар дістався до похмурої кімнати, де біля вікна схлипувала сова.

– Дуже рада зустрічі! – витерла сльози пташка. – Давно на вас чекаю.

Повелитель витягнув уперед довгу шию й, зітхнувши, зауважив:

– Мабуть, ми товариші по нещастю.

Лелека розповів пернатій про неймовірну пригоду. Уважно вислухавши, сова зізналася:

– Моя доля теж нещаслива. Я – єдина дочка короля Індії. Кошнур сподівався одружити зі своїм сином. Отримавши відмову, заворожив мене та повідомив, що залишатимуся совою, доки хтось не погодиться взяти заміж. Відтоді мешкаю тут на самоті, бо люди та звірі уникають мене.

Розповідь завороженої принцеси глибоко вразила халіфа. Замислившись, він у відчаї вигукнув:

– Якби ж тільки міг урятувати тебе!

– Іще в дитинстві одна жінка напророкувала, що завдяки лелеці здобуду велике щастя. Ворожка не помилилася.

Спантеличений правитель попросив сову говорити трохи зрозуміліше.

– Чаклун Кошнур разом із приятелями буває тут раз на місяць, – пояснила пташка. – Іноді гості вигукують якісь незрозумілі слова. Можливо, згадають і ту назву, яку ви забули.

– О принцесо! – радісно скрикнув володар. – Пригадай, коли чаклун знову прийде сюди.

– Е ні, спочатку пообіцяй, що візьмеш за дружину, адже мені теж хочеться стати людиною.

Лелека-халіф поміркував трохи, але таки погодився.

Крилата, не приховуючи радості, повідомила, що саме сьогодні має завітати маг, і повела нареченого та радника до величезної зали, де святкували гості.

Зазирнувши в замкову щілину дверей, птахи побачили розкішний стіл, за яким сиділо восьмеро людей. Серед них лелеки відразу впізнали торговця, який продав табакерку. Негідник глузував із правителя та міністра.

– Яке слово ти загадав бідолахам? – регочучи, поцікавився хтось із присутніх.

– Досить важке – латинське «мутабор».

Почувши бажане слово, довгоногі, підстрибуючи від щастя, так швидко побігли геть, що сова ледве встигала за ними.

– Спасибі, рятівнице! – гуртом подякували лелеки.

Обидва тричі вклонилися на схід і, щойно вигукнули: «Мутабор!», перетворилися на людей. Озирнувшись, чоловіки побачили неймовірно вродливу дівчину. Халіф, затамувавши подих, дивився на наречену.

На світанку всі троє помандрували до столиці. Дізнавшись про повернення повелителя, радісні мешканці вибігли на вулицю, щоб привітати його. А син Кошнура, не на жарт перелякавшись, утік і більше ніколи не повертався.

Невдовзі Халіф і принцеса побралися й жили довго та щасливо. Інколи в гості до подружжя приходив міністр, і вони, сміючись, згадували неймовірну пригоду.

! Халіф – правитель.

! Табакерка – коробочка для тютюну.

Вільгельм Гауф