"Слово своє гострив на кремені своєї душі..."

 14 травня відзначаємо 150-річчя з Дня народження українського письменника, видатного новеліста Василя Стефаника. 

Цікаво, що..:

• Дитинство письменника минуло в рідному Русові Снятинського повіту.

• Радо виконував звичну для сільських дітей роботу, пав вівці, близько сходився з батьковими наймитами, слухав їхні пісні та казки.

• Мав жагу до навчання, але вчитись простому сільському хлопчику довелося з панськими дітьми. Доводилось терпіти й коритися, старатися бути непоміченим в класі найбільш агресивними паничами, а потім картати себе за слабодухість: "Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив тихонько, як біленький кіт, аби паничики не чули".

•  Стефаник прочитав твори Г. Квітки-Основ'яненка, панаса Мирного, Марка Вовчка, роздобув і дуже тішився єдиним на всю Коломию "Кобзарем" Т. Шевченка.

• Василь Стефаник дружив з Іваном Франком і Лесем Мартовичем.

• Навчався на медика, але навчання не подобалося Стефанику. Медицина виявилася важкою, нудною. Василь ненавидів її і радий би був кинути навчання, якби не строгий батько, який хотів  зробити з сина "пана доктора".

• Вів агітаційну пропаганду, переконував селян висунути до сейму чи до парламенту кандидатуру Івана Франка. За це Стефаника кілька разів арештовували. Деколи письменник ризикував і головою, адже одного разу сталося так, що солдати загнали Василя й 23 селян у церкву, але потім відпустили.

• Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною з прогресивної сім'ї. Її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання "Синьої книжечки" сказав: "Не пиши так, бо вмреш".

• Сімейне щастя Стефаника тривало всього десять років. 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток, яких він м'яко виховував, сам укладав їх до сну.

• Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року о третій годині тридцять хвилин у Русові від серцевого нападу. За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч з могилою матері, адже вмираючий не раз повторював: "То, небожєта, мені вже треба йти до моєї мами".

Цитати:

«-.... "Тату, - каже, - тепер їдемо воювати за Україну". - "За яку Україну?" А він підоймив шаблев груди землі та й каже: "Оце Україна, а тут, - і справив шаблев у груди, - отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати...." (Сини)»

«А я шукаю щастя під небом і падаю.... (Моє слово)»

«...най кождий свою віру тримає. (Такий панок)»

«- ...час вже, аби українські ґаздині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги (Такий панок)»

«Слово своє буду гострити на кремені моєї душі... (Моє слово)»