Поети не мають старіти,
Ні душею, ні тілом, власне,
Поети - дорослі діти,
Для всіх поколінь невчасні...
Для всіх поколінь потрібні,
І болісні, як хвороба,
Лиш Господові підзвітні,
По грішному світу ходять..
Поети завжди печальні,
Ховають за сміхом смуток,
Як жертви оті сакральні,
Голгофи не оминути...
Їм більше болить, ніж завше
Болять нам вселенські бІди,
І п'ють із гіркої чаші,
Всміхаючись нам для виду...
Їм щось таке з неба впало,
Їх демон чи ангел може,
Чи боги отак зіграли,
В захмарній химерній ложі
Поети до смерті люблять,
До ран у серцях пробитих,
Без цього вони загублять,
Саму свою здатність - жити...
Поети не пишуть вІршів,
Вони витікають з кров'ю,
В холодній кімнатній тиші,
В розмові з самим собою...
Якби їх раптОм не стало,
Отак просто - раз і зникли,
Ми б навіть не помічали,
А з часом би просто звикли...
…
Ми звикли, що є - незриме,
Оте, що торкнеться раптом,
Магічні натхненні рими,
ОлЮднять безликий натовп...
Цінуйте поетів, дійсно,
Вони не такі, інакші,
І навіть якщо безвісні,
Вони все одно прекрасні...
Вони не вмирають, просто,
Повірте, це так і є,
Приходять до нас у гості,
А потім їх не стає...
Тому, поки є, читайте,
І слухайте їхній голос,
Поети - космічні зАйди,
Що просто за нас боролись...
…
Поети не мають старіти,
Та рідко коли вдається,
Поети - дорослі діти,
З великим-великим серцем...
Автор: Василь Зима
Немає коментарів:
Дописати коментар