7 липня - Івана Купала!

Івана Купала

Івана Купала — це день літнього сонцевороту, що тепер сходиться з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, 24-го червня за старим календарем, або 7-го липня — за новим.
Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.

У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі. Так, у Густинському літописі записано таке: «Купало, яко-же мню, бяше богъ обилія, якоже у еллинъ Цересъ, ему-же безумный за обиліе блегодареніе приношаху въ то время, егда имяше настати жатва. Сему Купалу-бђсу еще и донынђ по нђкоихъ странахъ безумный память совершаютъ, наченше іюня 23 дня, въ навечеріе Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатвы и далђй, сицевымъ образомъ: съ вечера собираются простая чадь обоего полу и соплетають себђ вђнцы изъ ядомаго зелія или коренія, и препоясавшеся быліемъ возгнђтаютъ огнь; индђ-же поставляють зеленую вђтвъ, и емшеся за руцђ около, обращаются окрестъ онаго огня, поюще свои пђсни, преплетающе Купаломъ; потомъ чрезъ оный огонь прескакуютъ»1.
В «Житії Володимира» (XVI-те століття) свято Івана Купала описується так: «Въ вечерь зобравши ся младенцы и панны плетуть собђ вђнки изъ зђля розного, которіе кладуть на голову и опоясують ся имы; кладуть зась огонь и берут ся за руки и около огня одного скачуть, спђваючи пђсни, вь которыхъ часто споминають Купала, а потомъ презъ оный огонь прескакуютъ, бђсу оному Купалі офђруючи сами себе, и иныхъ много вымысловъ бђсовскихъ бридъкихъ на той часъ на оныхъ соборищахъ чинять».
В XVII-му столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: «Идолъ Купало, его же бога плодовъ земныхъ быти мняху и ему прелестью бђсовскою омраченіи благодараніе и жертву въ началђ жнивъ приношаху».
Польський ботанік Мартин, котрий описує собутки4 в кінці XVI-гo століття, каже, що дівчата в його час приносили в жертву трави; плели вінки й ними вбирали себе. В цей диявольський день, як він висловлюється, розводили вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято було справді диявольське, щоб в ньому брали участь самі демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від радости дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали, а Бога забували. В день святого Івана нікого не було в церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими безчинствами. Жіноча стать до розпалювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудесну силу. Найголовніші з них були: Іванів цвіт, лопух6, богородська трава і ведмеже вухо. Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей, чи тварин, напували хворих настоєм з зілля тих вінків. Цей запис Мартина кінчається словами: «Такий звичай був і в Червоній Русі»9, — в Галичині.
З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять із села з радісними співами, розкладають вогнища на горі, або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того вогнища й стрибають через вогонь. Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами примічають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Ранком до сходу сонця вмиваються «іванівською» росою на красу. В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом з пахучих трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі на голови.