Петро Тимочко (Петро Семенович Тимочко) — український поет, перекладач, драматург, публіцист і громадський діяч.
Народився 1 серпня 1925 року в селі Долішній Івачів (Тернопільщина).
Помер 25–26 лютого 2005 року, похований у Тернополі.
Раннє життя і військовий шлях
Навчався в Тернопільській українській гімназії товариства «Рідна школа» (1938–1943).
У 1943 вступив добровольцем до дивізії «Галичина». У 1944 потрапив у полон під Бродами.
Провів роки в таборах ГУЛАГу: працював шахтарем і табірним художником. З 1947 — спецпоселенець у Забайкаллі.
Освіта та професійна діяльність
Склав екстерном атестат зрілості у Вершино-Дарасунському.
У 1954 вступив до Всесоюзного заочного політехнічного інституту, отримав диплом гірничого інженера.
Після повернення до Тернополя в 1956 працював інженером і керівником у промисловості будматеріалів до виходу на пенсію у 1980.
Початки творчості
Перші вірші опублікував у журналі «Дорога» у Львові в 1942 році.
Протягом майже двох десятиліть не публікувався, поезії залишались у «шухляді».
Перекладацька діяльність
Із кінця 1960-х активно займався перекладами з польської та німецької мов.
Перекладав твори Й.-В. Гете, видав український том його віршованої спадщини, за що отримав премію ім. М. Рильського.
Власна творчість
Збірки поезій: «Рідний клин» (1994), «Із болем у душі» (1995), «В стрімкім потоці часу і подій» (1995), «Премудрість Божу в собі я ховаю» (1996), «Із вічності у вічність» (2000).
Драматичні твори: «Трагедія зради» (1993), «Пекельний суд» (1994), «День перемоги» (1994).
Автобіографічна повість «Роздуми над пережитим», публіцистика: «Мовчати було б негоже» (2003).
Суспільна діяльність та визнання
Член НСПУ з 1990 року. У 1992–1998 — голова Тернопільської організації Спілки письменників України.
Лауреат літературних премій імені М. Рильського, братів Лепких, Уласа Самчука.
Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Цитата:
«Я – українець, русич чи русин,
Що завжди йшов
крізь смерть до воскресіння.»
